Все розбите і нікого немає
Сьогодні зранку 11-річний Богдан визирнув у вікно та побачив білі кучугури. Спочатку хлопчик зрадів, бо перший сніг означає, що можна пограти у сніжки та зліпити сніговика. Але швидко прийшло розуміння, що сніг у його місті — це не тільки веселощі, а й ознака важкої зими, що насувається. Богдан живе в Ізюмі Харківської області — місті, яке за два роки війни було зруйноване майже повністю.
Його посічена уламками хатинка опалюється дровами, на купівлю яких родина збирає гроші по крихті. Його школа розбита обстрілами та закрита. Його однокласники виїхали з міста. Тож у цій безрадісній реальності маленький Богдан спирається лише на свої мрії та любов до близьких.
«Моє життя дуже змінилося, коли почалася війна. Я тепер не ходжу до школи, не ходжу туди, де можуть бути міни, не ходжу далеко гуляти з друзями та не ходжу купатися на річку влітку. Також я почав більше слухатися бабусю та більше їй допомагати».
Богдан сидить на своєму ліжку, що тепер стоїть у кухні їхнього маленького двокімнатного будиночка, де хлопець мешкає зі своєю бабусею та старшою сестрою. Але хлопчик ставиться з гумором до того, що не має власної спальні. «На кухні спати тепліше, бо тут пічка. Та і голодним не залишишся», — жартує він.
У холодну пору року все життя хлопця обмежене цим будинком та двором біля нього. Через мінну загрозу хлопчик не відходить далеко від дому. Навчання в його регіоні відбувається тільки онлайн, тож усе спілкування хлопця з вчителькою та однокласниками відбувається через маленький екран телефона.
«Моя школа розбита. Мені б хотілося ходити туди знову, щоб бачитися з друзями та щоб просто погуляти. А онлайн важко, адже може не бути світла, не бути інтернету», — нарікає хлопець.
«Мені важко навчатися з телефона, бо він розряджається, погано чути вчительку. Ще очі втомлюються і псуються».
З усім тим Богдан намагається вчитися добре та цінувати доступ до навчання хоча б у режимі онлайн. Минулого року в нього не було такої можливості, адже він не мав навіть мобільного телефона. Взимку, після оприлюднення його історії на ресурсах ЮНІСЕФ, небайдужі люди надіслали Богдану теплі речі, гроші на закупівлю дров та головне — подарували телефон. Тож зараз хлопчик намагається надолужити пропущений через війну рік занять, особливу увагу приділяючи математиці.
Будні в Ізюмі одноманітні: після уроків Богдан прибирає зошити у стіл та йде допомагати бабусі розпалювати пічку.
«Найбільше я люблю грати у футбол, але зараз немає де грати. Ще я люблю допомагати. Я допомагаю бабусі по дому — замітаю, рубаю дрова, складаю їх, приношу до пічки», — розповідає Богдан. Попри свій вік хлопчик опікується дорослими побутовими завданнями. До дров він ставиться економно, бо від початку війни їх постійно не вистачає. І чи хтось допоможе закупити їх родині в цьому році, невідомо.
